Кажуть: добрі люди відходять у майбутнє, погані – в минуле. А ще: пам’ять – це терези часу.
У цих істинах і постає людина. Особливо вартісність нею прожитого. Рано чи пізно, а час відповідь дасть. І хай то станеться не одразу (не всяка доба правду любить). Але неодмінно станеться: те, що загубить совість – підніме пам’ять. Бо в цьому складному світі все ж таки незмінними залишаються лише ціни на мужність, корисні справи і доброту.
У такому вимірі часу і постала перед нами доля сільського вчителя із Заставнівщини, поета, письменника Івана Бажанського, якому цьогоріч виповнилося 145 років від дня народження. Славно відзначеного, славно пошанованого. Звісно, бо є за що. Найперше, яким він був учителем? «Це був учитель, який знав буквально все і того ж навчав своїх учнів», – каже його вихованка з Вижниці, яка розміняла дев’ятий десяток, Б.Березовська. «Наш дорогий учитель був великим патріотом України, а ще людиною мудрою і доброю, – згадував його у свій час Герой Соціалістичної Праці Василь Гнеп з Брідка, що на Заставнівщині. – Він учив нас так любити життя, аби ми не загубилися в ньому». Яким він був патріотом? «Україна стрепенеться, скине з себе пута й покаже, що й вона вміє жити вільним життям, як і всі вільні народи», – виповідав він свою надію в «Щоденнику». Яким він був у своїх художніх творах? Правда і людина для нього були понад усе: «… серце любов’ю моє до вас горить».
І сьогодні Іван Бажанський з нами. Але чи так було одразу, як він пішов у вічність 20 травня 1933-го року?.. Так сталося, що в офіційному невизнанні йому судилося жити довго. І причин для того не було багато. Королівська влада не любила його за українську щирість: «То кращу ти країну // Над цюю Україною // У світі не знайдеш!» «Не згинем ще, діти, віддихнуть ще груди, // З столиці, з-над Прута потряс краєм грім. //Він збудить спросоння пригноблені люди // І сила надії додасть к життю всім». Не була від нього в захопленні й радянська влада. Відвертість Івана Бажанського одразу ж відсторонила його від нового життя. Таке не прощалося. Хоч, здавалося, й давно те було: в друкарні товариства «Руська Бесіда» вийшла книга (1911 р.) зі статею славного педагога: «Як то я з кацапа став русином-українцем», в якій він, зокрема, писав: «… І так позбувся я тих московських кайданів, котрі я двигав тільки час (в один період Бажанський під впливом місцевого панотця потрапив у тенета москвофільства – прим. авт.). Мені стало легше, веселіше на світі, бо округ себе видів я тепер все щире, все своє, все рідне… Наш нарід, наша мова та пісня, наші звичаї-обичаї стали мені любими, дорогими. Я полюбив їх цілим серцем, я полюбив мій щирий руско-україньский нарід та рідну землю, неньку Україну, і доки жити буду, трудитимусь лише для неї одної!!!».
У цій щирій національній спо¬віді Іван Бажанський бачиться весь значно глибшим у любові до рідного слова, більш означеним у найдовірливіших почуттях свого серця.
Знаю, ще в 60-х роках минулого століття робилася спроба патріотами повернути чесне ім’я Івана Бажанського до життя. Адже по-справжньому виховав багатьох учнів, які ходили у Вікнянську школу з навколишніх сіл. Які його пам’ятали, врешті, не могли зрозуміти: чому справжній народний просвітитель не є шанованим у рідній стороні? Тривожилась і дочка його, що жила в Чернівцях, педагог Ольга Іванівна Шевчукевич. Навіть найменші її спроби до видання батькових творів не мали успіху. І тоді нам, студентам університету, які часто збиралися в її оселі, з гіркотою казала: «Час батька ще не прийшов». І, як завжди, журно похитувала головою. Цієї думки дотримувався і один з найулюбленіших наших університетських викладачів – Олекса Стратонович Романець: «Бажанський переступив інтернаціональну межу. Зголосив відкрито, що своє рідне любить більше, ніж московське, – кажучи про це, він знизував плечима. – І цього йому не прощають. Але час його ще буде. І повернеться із забуття ця навдивовижу віддана справі людина, творча особистість».
На жаль, ХХ століття таки поховало надію на видрук творів Івана Бажанського. Але й зараз думаю: а чи всміхнулась би йому доля уже й після смерті, якби не збулася незалежна Україна?
Однозначно: це сталося б колись, він рано чи пізно неодмінно повернувся б до нас. Але українська Соборність це повернення пришвидшила. У подиху незалежності відчулася його необхід¬ність, бо його духовне джерело не тільки доповнює нашу правду, але й додає сили утверджуватися у нашій незалежності: «Чарівна ця країна // Зоветься Україна – // Найкраща із країв».
Час показав, що істинна муд¬рість таки приходить зі сторони пам’яті. І нині побачили світ в окремих книгах і поезія, і проза, і епістолярна спадщина Івана Бажанського. До доброї справи доклало чимало рук і сердець людей-патріотів: Олекса Романець, Василь Джуран, Манолій Попадюк, Іван Руснак, Мирослав Лазарук, Олександр Огуй, Тамара Мінченко та ін. Долучилися і поважні буковинські спонсори.
Кожна випущена книга була хай і маленьким, але явищем у нашому духовному житті. Кожна з них висвітлювала не тільки зусебіч епоху, в якій жив педагог, письменник, але й сприйняття її через його патріотичне серце. Зокрема про останню з них – «Війна. Щоденник-Хроніка буковинського педагога та письменника (Вашківці, 31.8.1914-29.11.1917/1922», її упорядник, доктор філологічних наук, професор ЧНУ ім. Ю.Федьковича Олександр Огуй зі щирістю пише, чому для історії ця книга, справді, безцінна. Вчитайся в його ствердну думку й ти, дорогий читачу. Вона допоможе збагнути сутність людського вчинку:
«Непересічна цінність запису Івана Бажанського, на противагу щоденнику взводу («Вогонь» Анрі Барбюса), що був гімном про страждання французького солдата-піхотинця з лейтмотивом on ne peut pas se figurer «це неможливо уявити», бравуючій фронтовій хроніці в «Записках кавалериста» поета-добровольця М.Гумильова, буковинським записам воюючих сторін: лейтенанта австрійської артилерійської розвідки філософа Л.Вітгенштейна та російського артилериста-добровольця, майбутнього письменника В.Катаєва, «спогадом стороннього» публіциста С.Цвайга про відвідини фронтової Галичини, лише в сільського вчителя Івана Бажанського можна побачити тих, хто пережив війну, і ця гіркота не зіставна із жахом Пер Гюнта у божевільні».
Це чесний погляд на світосприйняття порядної людини, сівача розумного, доброго і вічного.
Врешті це потверджує і обласна літературна премія письменника Івана Бажанського, яка ось уже дев’ять років оголошує переможців. До речі, її засновниками є обласна організація Національної спілки письменників України, Дорошовецька сільська рада (родинне село просвітителя), редакції обласної газети «Буковина» та районної «Голос краю».
Здавалося б, чого ще бракує для пошанування буковинського просвітителя-письменника? На鬬перше, громада села, буковинські патріоти загорілися бажанням встановити меморіальну дошку на приміщенні колишньої Вікнянської середньої школи, в якій колись віддиректорував 24 роки Іван Бажанський. Пізніше він працюватиме інспектором українських народних шкіл Вижницького повіту. Й обов’язково з його барельєфом. Звичайно, як і будь-що сьогодні, все впирається в гроші. Але, як життя вже потверджувало не раз: було б бажання. А раз воно було, то тоді знай¬шлися й спонсори-патріоти.
Гадалося, річ буде звичайна. А вийшло куди більше: Застав¬нівщина цю подію перетворила у велике духовне свято села. Вікно. Вірилось, що в ці щасливі миті десь задивилася сюди із високості й душа Івана Бажанського. А й справді, чи думалось правдолюбу, що на вшануванні його пам’яті через 75 років по смерті звучатиме Національний гімн України й вічну пам’ять співатиме багатоголосий церковний хор? Але так сталося. Щасливо сталося! А скільки щирих слів з-під сердець було мовлено в цей день біля школи (зараз тут дитячий заклад). До Бажанського, як надучителя, письменника-гуманіста, із вдячністю зверталися голова Заставнівської районної держадмі¬ністрації Леонід Гольцов, голова районної ради Сергій Капіцький, міський голова Заставни Ярослав Цуркан, сільський голова Ярослав Котик, директор тамтешньої школи Тетяна Верстюк, начальник управління освіти району Микола Ткачук, головний редактор журналу «Німчич» Манолій Попадюк (один із ініціаторів відкриття меморіальної дошки), головний редактор «Голосу краю» Василь Джуран (жива душа цих заходів), скульптор Володимир Римар (це він разом з дружиною Галиною Дмитрівною втілив у життя чудовий баре¬льєф просвітителя), славетний педагог із села Міліємо, що на Вижниччині, Марія Вовк, поет Ярослав Кузик, колишній педагог школи, краєзнавець Микола Гнеп. Щирим було слово й отця Івана:
– У сто сорок п’ять років по його народженні поставлено меморіальну дошку в пам’ять Івану Бажанському, – щиро наголосив він. – Це перша ознака того, що про нього пам’ятає Всевишній. Що стерто всі його життєві помилки, які ми називаємо гріхами, що його душа знайшла спокій. Тому що про нього пам’ятає Бог. А ви в проекції показали, що про нього пам’ятають і на землі. Руками скульптора і меценатів Бог лише потвердив: ти, раб Божий Іване, у мене в пам’яті. Я нічого не забув із того, що ти зробив. Ділами своїми і словами своїми ти виправданий. Ти повторив подвиг Учителя, який зійшов на хрест. Ти розпинався заради того, щоб у дітях Божих відобразилась правда істини, яка надається через книги. І все робив для того, щоб по собі залишити пам’ять у Богові й серцях людських.
... День був у сонячному загні¬тку між школою і церквою. І тиша, ніби зумисне, стояла тут на припоні. Може, для того, щоб кожному ці слова почулися серцем? Аби збагнулося: щасливий, хто прожив життя у добродійстві, він недаремно народився...
Володимир МИХАЙЛОВСЬКИЙ.
На фото: під час відкриття меморіальної дошки.
Фото Дмитра ЧОРНОКОЗИ.
с.Вікно Заставнівського району.
