Про виставу «Сто тисяч» за п’єсою Івана Карпенка-Карого, яку привіз у Чернівці Львівський національний театр імені Марії Заньковецької
Обидві сценічні роботи заньківчан, які вони показали буковинцям під час дводенних гастролей у Чернівцях, – вистави «Тев’є-молочник» і «Сто тисяч» за творами Шолом-Алейхема і Карпенка-Карого, подивували багатими режисерськими знахідками й акторським виконанням. Перед цим наш театр імені Ольги Кобилянської з успіхом показав у Львові виставу «Солодка Даруся» за однойменною повістю Марії Матіос. Але приїзд на Буковину Львівського театру для мене асоціювався з появою довгоочікуваної великої планети нашої галактики. Як відомо, астрономічний цикл подорожі планет супроводжується природними змінами. В нашому випадку падали теплі дощі, які напоїли землю, а перегляд вистав благодатно зросив людські душі. Театр відвідали справжні театрали. Я відчував, що перебуваю в храмі мистецтва й повністю розчинився в подіях, які відбувалися на сцені. Вони залишили щире бажання поділитися враженнями, особливо від вистави «Сто тисяч».
Блискучий афоризм поета Сергія Єсеніна «Лицом к лицу – лица не увидать, большое видится на расстояньи» виправдався. Я зрозумів, що не знав всієї сили й величі глибоко національної драматургії Івана Карпенка-Карого, яка в окремих моментах у виставі досягає Шекспірівських висот. Недарма Михайло Старицький серед когорти братів Тобілевичів назвав Івана Карповича «найглибшим і найталановитішим».
Більшість людей ставиться до театру як до місця розваги, а насправді – це велика школа виховання морально зашкарублих людських душ, особливо в наш час глобалізації, ломки встановлених понять, нехтування національних традицій і звичаїв. На жаль, у залі за два дні я не помітив жодного високодостойного управлінця, який з екранів телевізора і газетних інтерв’ю говорить про культуру, проблеми добра та зла. А сюжет п’єси «Сто тисяч» підказало життя. В Єлисавет¬граді й на теренах краю у 80-ті роки ХІХ століття діяла зграя шахраїв, які збували фальшиві гроші.
Твір Карпенка-Карого глибоко філософський і вічний, бо змушує задуматися над сут¬ністю людини як розумної істоти – Homo Sapiens. Безперечно, люди різні. Але що для них є спільною рисою, якою їх наділила природа? Невже зло? Чи, може, людина народжується з паростками добра, а вже потім у силу життєвих обставин змушена робити зло? Згадуються слова нашого пророка Тараса Шевченка:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
І не дізнавшись, умираєм.
Людство безпорадне в подоланні зла. Як зарадити цьому лихові? Мабуть, через виховання мораллю можуть розвинутися закладені в людині зерна добра. Але таку перемогу неможливо досягти бажанням однієї людини, навіть святої. Для цього повинна діяти громада. Християнство для боротьби зі злом взяло за взірець дії страждальної людини – Бога. Філософ Кант у результаті схоластичного мислення розробив схему боротьби добра зі злом. Зло більш сильне, але в душі є почуття вини, яке раптом заволодіває людиною. Великий дар, коли вона здатна відчувати вину. Це фундамент, на якому стоїть споруда моралі.
Людина, яка вважає себе завжди правою, не має моралі. Але є дар совісті. Він всередині кожного. У виставі ми маємо можливість побачити змагання зла з добром, коли головний герой Герасим Калитка у майстерному виконанні народного артиста України Петра Бенюка мучиться над вирішенням проблеми: як дістати гроші, щоб купити землю. Він робить це злочинним шляхом, хоча збирається витратити гроші на добру справу. Вони мають бути вкладені в землю-годувальницю, а він вічний трудівник на полі. Мимоволі згадується ставлення до землі в наш час, коли земля пустує, заросла бур’янами, бо власник не обробляє її. Орну землю тепер скуповують для забудови вілл. Це злочин чи нещастя?
У п’єсі є ще одна цікава дійова особа, яка мріє збагатитися оригінальним шляхом. Це копач, який шукає заховані в землі скарби. Цей романтик високо цінує науку, але з розчаруванням констатує, що вчені – бідні люди, яких не розуміють. Він мріє потрапити в Париж – один із центрів світової культури. Його пропозиції вкласти гроші в археологічні пошуки великих таємниць не знаходять розуміння в Калитки, який дивиться на нього як на блаженного. Калитка надмірно скупий. Докоряє наймитові шматком хліба. Для нього один із способів знайти гроші – оженити сина Романа на доньці багатого Пузиря. Він навіть порушує дане слово оженити сина з бідною наймичкою Мотрею, з якою вони кохаються. Ударом по самолюбству Калитки була зневага до сина, якого приймали на кухні, а в світлиці бенкетували офіцери. Сила грошей для Калитки сильніша за честь і совість.
Артист П.Бенюк настільки майстерно розкрив характер свого героя, що неодноразово зривав оплески зали й вигуки «Браво!». Він шаленів, втрачав розум, падав знесилено, ризикуючи життям заради примарного бажання дістати гроші. Як це перегукується з нашою сучасністю, скільки зараз з’явилося людців, які творять злочини навіть у вищих ешелонах влади, в ранзі міністрів і залишаються безкарними.
У кінці автор п’єси повертає колізію в бік добра. Калитка ображений неповагою Пузиря, дає благословення синові на шлюб з бідною дівчиною. Може, пробудилася со¬вість? Сам же він, після того, як його обдурили аферисти, покінчив життя самогубством – стріляється, хоча за сюжетом твору Карпенка-Карого його рятують, виймаючи з петлі.
Мені здається, театр мав би стати місцем проведення громадських слухань на тему моралі, й починати варто з депутатів Верховної Ради України.
Ігор ЧЕРНЮК.
