Я впізнав би його у будь-якому натовпі та у будь-якому із наступних століть, якби довелося побачитись.
Упізнав би при його розмові з низинниками цього грішного світу чи з недосяжними для смертного верхами. При найнесподіваніших спілкуваннях.
Але щоб за таких обставин?.. Ні, це неможливо!.. Придивись. Засумнівайся. І пройди далі...
Та його казково неповторний профіль, ніс із фантастичною горбинкою, мефістофельський розліт брів... Погляд із дивовижним прижмуром очей, проймаючих, здавалось би, наскрізь і людей, і речі. І навіть он ті бетонні колони, поміж якими суне на ринок пошарпаний колотнечею нарід.
Таки він!.. Однак за мить, збочивши поглядом від його лиця й рук, переставав у це вірити.
Гаразд. Підійду згодом. Може, врешті, якийсь неспростовний підказ доповнить?..
Тим часом вливаюся у розбурхану базарну стихію, яка, втягуючи, робить тут кожного на певний час особою найдемократичніших принципів, дипломатом і вигадником.
Та раз у раз озираюсь: невже?
Пам’яті мигцем проминає роки й роки, петляє за подіями та зустрічними на поворотах долі обличчями і вводить крізь нешироку тінисту вуличку під пожовклим листям вересневих кленів до рідної мені й незмінно завороженої чаром найкращих літ школи.
Ось він перед нами – з мефістофельським розгоном брів та вузьким прищуром найдопитливіших очей.
Іван Цезарович! Улюблений. Дорогий. Вічно у рамці іконної постаті – боготворимий нами.
Ні, не за математику, якої навчав нас – тут коліщатка у наших мізках крутилися хоч і жвавіше, але мали ті оберти, що їх вроджено надали батьки, – Іван Цезарович полонив тим, що засівав у незрілих душах поміж рядками чисел і формул.
Пізніше, при дорослім розумі, ми б сказали: він був математиком з когорти древніх філософів. Як медики, що лікували не серце чи легені, а людину, так він плекав цільну, не почеркану окремими шкільними предметами особистість.
«Класика!» – було його улюбленим вигуком. До чи опісля цього ми чули геніально притулену до математичного викладу загальнолюдську сентенцію, що западала у глибинах пам’яті довічною мудрістю.
«Рег аsрега аd аstга!», крізь труднощі до зірок, – найчастіше з-поміж мовлених ним крилатих виразів повторював він цей гучнозвукий афоризм.
– Людина повинна піднести себе до найсвітлішого у світі ореолу. До найчистішого і найяснішого простору думок, почуттів і вчинків.
Він був, знову повторюю собі, філософо-математиком і математико-поетом, що рідкісно гармонує в одній особі. Наші юні віршотворці зазвичай несли свої перші шедеври на розгляд не лінькуватим на думку наставникам з мови та літератури, а йому. Двійко з них і справді стали великими – один художником, другий – поетом. Та в усіх біографічних святцях одностайно зголошують: вдячні за першу і незрадну мистецьку й життєву науку передовсім Іванові Цезаровичу...
Знову ж – «Рег аsрега аd аstга!»...
Бездоганно охайний, завжди при білосніжних комірцях, при гострих, що бритися б можна, стрілках на штанах. Ставний, стрункопіднесений. Поряд із ним учителі фізкультури та військової справи виглядали ледь не горбунами і карликами.
До учнів звертався м’яко і лагідно: «синку» – з такою задушевною й теплою інтонацією, ніби ось зараз на руки взяв би.
Він теж мав хлопчика зовсім ще маленького – нерідко грався з нами на шкільному спортивному майданчику.
Учитель безмежно любив своє білоголове дитятко, ми це бачили, й оте його почуття, природно, передавалося нам. Так, як воно перейшло від учителя з рідної дитини на всіх нас у неповторно мовленому «синку».
Хоч давно це було, а варто розглянутися у згадці бодай на хвилину – і все постає зримо. Саме це ізвідтоді. Голоси, образи, тодішні звички... І пориви та високі мрії, які щасливо брунькувалися в добрім учительськім плеканні. Просвіт із далини – ніби коло повертає десь туди... десь туди, де чисто і свято... І ніби тіней там нема...
Учитель, як я довідався згодом, виїхав за кілька років потому з нашого райцентру до великого міста. Хтось із моїх ровесників ще зустрічався з ним. А потім усе, що вийшло звідти, як це часто буває, розтало для нас у міжлюдському просторі.
...Блукаю безцільно по ринку, відклавши на потім те, за чим прийшов. З очей не вступається щойно побачена картина. Привиділось?.. Але щоб отак?!
Звично обізнався?.. Сентиментом навіяло з молодості?.. О, ні – щось то мене потрясло й потужно відкинуло у спогад.
Години за дві, десь майже перед вечором, я таки повернув до входу. Щось силувало придивитись.
Він стояв на тому ж місці. У легкій секонд-хендівській куртці та прив’ялих, надірваних на коліні джинсах. Лоскутик, схожий на шарф, оповивав довгу вихудлу шию. Не знати для чого – надворі ж була теплінь.
Відвівши трохи набік свою, таку характерну голову, він час від часу простягав до натовпу руку, щось непочуте проказуючи при тім. Хтось клав йому в долоню якісь гроші, й він похапки ховав їх до кишені куртки.
«Невже це ти, учителю мій? – долаючи відчай і ще не певний, що це справді він, – думав я. – Хто образив тебе так? За віщо? Яка лиха доля привела на ці розкішно зубожілі, божевільні, бозна-куди розгойдані майдани?.. З простягнутою рукою... Хто скривдив тебе, добрий чесний чоловіче?..
Невдовзі до нього підійшов немолодий уже чоловік. Йому, пошаставши у кишенях, старий передав зібрані гроші.
Молодший обмацав його, – чи не приховав щось собі? – і, не промовивши й слова, попрямував до хідника.
– Синку! – гукнув старий навздогінці.
Аж тут мене охопив справжній жах – це був голос мого вчителя! Лагідний, м’який, теплий... Ось ніби на руки зараз візьме...
Я підступив до нього ближче. До самісінького його подиху.
– Іван Цезарович? – тихо, щоб не розбудити минулого так зненацька, запитав я.
Він завмер поглядом на мені, з тим самим незабутнім прижмуром очей. Потім знітився, різко повернувся і... побіг, безвільно розмахуючи руками.
Я хотів плакати. Стояв незрушно, омертвілий усім тілом. Не відаю, як довго... Відтак ступив крок за ним. І зупинився, збагнувши враз, що поміж нами досі стільки люду натовпилося... І він тепер далеко... Дуже далеко... Що вже й не наздогнати...
«…Аd аstга!», – думав я, коли брів з базару в загуслих раптово сутінках, – «аd аstга...»
Віталій Колодій
| 
