Завжди, коли пишеш про літніх людей, мимоволі охоплює особливе хвилювання. Розумієш, що їм судилося багато прожити, чимало побачити, а, отже, і розповісти можуть немало цікавого. Вони, по суті, продовжують живий місток між минулим і сучасним, своєю розважливістю і мудрістю часто наводять нас на істинний шлях. А ще ці люди – неперевершені народні історики, чудові знавці свого краю. Тому під час бесіди завжди хочеться розпитати в них про все якнайширше, дізнатися якнайбільше. В такій розмові мимоволі помічаєш у їхньому житті головну рису, яка потім залишається надовго в пам’яті, викликаючи роздуми.
Пригадую, свого часу в Кормані мене познайомили зі старенькою жінкою, яку називали «бабусею всього села», Тетяною Гаврилівною Дикою. Вона мала щастя прожити 110 років і в цьому поважному віці ще сиділа під хатою на призьбі й лущила качани кукурудзи та могла швидше за свого сімдесятирічного сина, який, до речі, тоді сидів поруч неї, засилити нитку в циганську голку.
Іншого разу в Сербичанах довелось гостювати на іменинах у столітньої Агафії Семенівни Маланчук. Жінка наймитувала в багатіїв, зазнала чимало страждань, але зуміла зберегти силу волі й, будучи найстарішою бабусею, охоче давала молодим гарні уроки давнього кухарства. Вона мала не тільки багато онуків, а й, як ми тоді підрахували, 17 правнуків та 16 праправнуків.
Відтак журналістські стежки-дороги привели мене аж у верхів’я Буковинських Карпат, де в селищі Берегомет в одному із присілків бесідував із місцевою аборигенкою Євдокією Тодосівною Одочук, яка прожила сто та ще й п’ять років. Десь там, здається із самої гори Стіжок, бере свій початок тоненькою ниточкою потік. Біля хати бабусі-гуцулки він скидається на невеличку річечку, в якій та щодень, мов у дзеркалі, бачила свою вроду. Того разу вона також стояла біля річки і розповідала її історію. Та раптом схопилася і рушила на благенький смерековий місток, що подекуди поріс зеленим мохом, і стала казати, щоб ми поспішали за нею. На роздуми часу не було, адже бабусі у будь-яку мить могла знадобитись допомога, оскільки місток не мав поручнів і був хитким. Та наші хвилювання були даремними. Старенька вправно перебралась на другий бік потоку й була дуже задоволена. Виявляється, вона завжди ходила цією дорогою до магазину по хліб і на другому віку свого життя вирішила молодість згадати та нас, гостей, подивувати.
Гадаю, вже й ці невеличкі мої спостереження дають підстави зробити висновок, що літні люди багато в чому своєрідні: мають особливий склад характеру, наполегливі й навіть у старості зберігають молодість душі. Вони не втрачають відчуття руху вперед і далі хочуть вести за собою. Стверджую так і вже бачу перед собою жваву і метку, як для її ста літ, жительку Вашківців Анісію (в селі ще кажуть Ганасію) Георгіївну Тостановську, котру багато хто називає Становською, і яка народилася ще в минулому столітті – 13 липня 1908 року.
Вузенька вуличка до неї в’юниться від центральної дороги біля колишньої сільської бані в напрямку Цегольні. Один поворот, інший – і ось уже зорить оченятами-вікнами білява хата, город і подвір’я біля якої підперезані постарілим штахетником.
– Це тут живе бабуся, якій зозуля накувала сто літ? – запитую у жіночки, що поралася на городі.
– Я теж бабуся, але ви, мабуть, до моєї матері. Он вона там, біля хати, садить кукурудзу.
На поклик доньки старенька досить рухливо відгукнулась, хоч роботу свою залишила неохоче.
– Так, це я на цьому куті найстарша, – мовила жваво. А за мить уже дала пораду доньці Надії, якій поминуло 75 років, щоб та загорнула ті два рядки кукурудзи, бо доки розповідатиме про своє життя, земля пересохне.
Ще лиш ступаю з вулиці на подвір’я, а бабуся вже двері відкриває. Переживає, де б це ми присіли бесідувати. Та, врешті, садовить мене на диван, а сама сідає на стілець поблизу плити, бо щось, каже, останнім часом прихворіла.
Цікавлюсь, чи зверталась до лікарні, може, які ліки треба купити. Відповідає, що без лікарні тепер ніхто себе не уявляє. Бувало, й вона навідувалась туди за допомогою, але роботи завжди було стільки, що хворіти не мала часу. От і цього року, щойно закінчила класти уколи від застуди, як взялася веснувати на городі. Трохи попрацює, відтак якусь мить відпочиває, щоб розслабитись. Ще торік вона і до магазину сама ходила, і води від криниці могла ціле відро принести. Зараз уже не ті сили, бо, вважає, «роки таки беруть своє».
Зате жінка має добру пам’ять і ясний зір. Розповідає, що їх родовід бере свій початок десь із Польщі, про це свідчить навіть дідове прізвище – Марчевський. Яким чином опинилися в цих місцях, старенька не відає, але багато знає про своїх батьків – тата Георгія Георгійовича та маму Єфтемію Василівну. Тато був чоловік міцної статури, широкоплечий, кремезний. Сорочку майже ніколи не застібав на грудях. Постійно ходив до церкви, в якій був, як би тепер сказати, за старосту, щороку відвідував Почаїв, де молився Богу та просив за відпусту гріхів.
Кажуть, у нього на плечі завжди була бессарабська торба, в якій, крім хліба, носив Біблію та сопілку. Часто грав на ній, чим розвеселяв народ та ставав, як кажуть, своїм у будь-якій компанії. Роботу чоловік мав на залізничній станції Васкауци, де стояли цистерни з керосином, який тоді називали гасом. Цим господарством він опікувався та відпускав пальне заможним людям для плити й освітлення хатніх ламп. Може б, прожив довго, та війна боляче вразила його в серце, забравши з цього світу на самому початку окупації.
Ну а про матір залишилися добрі спогади як про боголюбиву, шануючу своїх дітей жінку. Вона була гарною рукодільницею, майстринею вовняних килимів. І це їй дуже допомагало, коли працювала прислужницею в місцевого поміщика Казиміра.
– А що вам відомо про того пана? – запитую в співбесідниці.
– Моя мама розповідала, що коли вона захворіла й лежала в лікарні, то Казимір її провідував у лікарні кілька разів. Цікавився, чи йдуть справи на покращення, запитував, у чому треба допомогти. Чула тоді в хаті, що він був доброю людиною.
Дітей у батьків було четверо – найстарший син Іван та троє його сестер: вона, Анісія, Євгенія та Марія. Якихось особливих статків не нажили, але й не бідували, оскільки тато мав своє поле. На ньому, бувало, так нароблялися, що не завжди й їсти хотілося. Бабуся Анісія пригадує, що одного разу ввечері похвалилася татові, що перевиконала ту норму, яку він давав їй на день. Той погладив лагідно доньку по голівці та й каже: «Молодець, Ганюсю, завтра треба ще більше зробити».
– А до школи ви ходили, читати вмієте?
Бабця взяла до рук пожовклу газету, що лежала на столі, й, бачу, рука в неї дрижить. Це від хвилювання. Згодом скрушно відповідає, що до школи її не взяли, хоч вона дуже хотіла навчатися. Коли сестра Євгенія вчилася, пішла разом з нею до школи, яку називали Білою (очевидно, за те, що вона була білосніжного кольору й була дуже гарною). Директор глянув на сестричок і запитав у Жені: «А це що за дівчинка з тобою?»
– Сестричка моя, вона теж хоче вчитися.
Мабуть, жаль стало дівчинки керівнику школи, він узяв її за руку, провів трохи далі й мовив: «Прийдеш трохи пізніше, ще є час».
Та тільки на цьому й скінчилася вся наука для Анісії. Вона ще не раз просила сестру, щоб та дала їй олівець чи ручку, аби й собі спробувати щось написати. Щось вдавалося, щось самотужки не виходило. І зараз прикро їй, що так і не навчилася ні писати, ні читати.
Чим дорослішала, тим все більше життя примушувало до роботи. Виконувала всякі хатні справи, за плугом ходила, худобу доглядала, а як заміж вийшла, ще й дітей бавила, яких у неї двоє. Згадуючи пережите, жінка каже, що дуже важко було у війну. Румуни забирали геть усе з двору, встановили муштру. За будь-який непослух били. Опорою в житті був чоловік, але його контузило на фронті й скоро всі сімейні турботи лягли на її плечі.
Сподівалась на полегшення, як створили колгоспи. Взяла норму й тоді в полі доводилось і днювати, й ночувати. Рук не чула від сапи, та зарібок був мізерний. Як не дивно, а й зараз пам’ятає, що давали на трудодень 4 кілограми пшениці та 5 ячменю. Коли все повираховували, додому приносила тільки квитанції. Що було робити? У скруті ростила дітей. З харчами виручала картопля, якої в городі вистачало. А щоб взимку в хаті не мерзнути, ходили до лісу й збирали там сухе ріща та пеньки. Інколи ще й по в’язанці соломи приносили з поля, але за те можна було й поплатитися.
Як вийшла на пенсію, здавалось, можна б уже відпочивати. Та не так то було. Взялася у шістдесят літ хату перелаштовувати, бо в старій негоже вік доживати. Донька Надія та син Олександр допомагали, але ж за виконроба була сама бабуся, яка не давала спуску ні майстру, ні підсобному робочому. Щаслива, що хоч тепер вікна її оселі збирають повно сонця і тепла.
– Ви все про труднощі та доросле життя розповідаєте. А яка юність була, молоді роки?
– Можу признатися, що я веселості не знала. Хоч коли молода, здорова і нічого не болить і не коле, то це і є для людини найбільшою веселістю та радістю.
Пригадує, що як би не втомлювалася в молодості біля молотарки, на косовиці чи на току, а прийде додому, вмиється холодною водою і втому – як рукою зняло. Вечорами й особливо на свята з дівчатами ходили на колиски, бігали на вулицю чи збиралися на пляцкови, де грали музики і хлопці запрошували до танцю. Каже, що як чує весільні музики в селі, ноги й тепер до танцю просяться. Ось тільки молодість вже пробігла…
Як дожити до ста літ і зберегти молодість, бабуся не береться давати рекомендацій. От тільки каже, що треба більше рухатись, менше сваритися і щоб у сім’ї було якомога більше дітей. Вони не дають людині старіти, живлять її молодою енергією. А ще, вважає, треба менше «вдягати» на себе різної хімії та не дуже довіряти всяким заморським продуктам. От теперішні дівчата не можуть піти на танці, доки не намастяться різними барвниками. У пору її молодості дівчата також увиразнювали своє обличчя, але для цього використовували натуральні барвники: губи підводили червоним бурячком, брови робили темнішими вуглинкою, а обличчя підбілювали пшеничним борошном.
Далі бабуся наважилася прочитати напам’ять вірші, в яких головними персонажами були птахи, рослини та природні явища. Слів було забагато, навіть як і для мене. Тож поцікавився, як це вона вивчила стільки тексту. Анісія Георгіївна усміхнулась і глянула на доньку Надію:
– Це з її допомогою я все читаю. Точніше, вона читає, а я слухаю і стараюсь запам’ятовувати. Ось і ці вірші вивчила.
– Мабуть, що й старовинні пісні ви знаєте?
– А якже, знаю, тільки, хто ж нам кукурудзу досадить, як ми тут будемо співати, – жартує довгожителька. Врешті, перепитує, що б це краще вибрати, та й починає «Цвіте терен, листя обпадає…».
Старенька каже, що ця пісня їй подобається, вона жалісна така, з переживанням. А потім, мовляв, і люди не будуть сміятися з того, що баба на старість згадала.
Розповіла довгожителька і про своїх сестер, доля яких склалася по-різному. Найстарша Марія вийшла заміж за хлопця з сусіднього села Романківці Гандзія. У них було троє дітей – двоє дочок і син, тепер відомий у нашому краї поет і письменник, історик і дослідник Василь Васильович Гандзій, який приходиться бабусі племінником. Його матір свого часу навчалася в одній із відомих одеських приватних шкіл швачок-модисток, вміла майструвати дуже гарний верхній жіночий одяг. Потім ту науку від неї переймали багато молодих дівчат, яких вона навчала і в своєму, і в сусідньому та інших селах.
А наймолодша Женя запам’яталась середульшій сестрі своєю говірливістю та почуттям гумору. Вона не цуралася будь-якої роботи, любила працювати в полі. Однак мала необережність не так висловитись проти колгоспів, які створювались у той час і постраждала, одержавши строк примусових робіт. Залишившись із двома дітьми на руках, зазнала багатьох життєвих труднощів і передчасно пішла із життя.
З розповіді Анісії Георгіївни Тостановської видно, що вона дуже любила свого брата Івана, який був на шістнадцять років старшим за неї. Він змалку тягнувся до знань, цінував порядок і дисципліну. Був грамотним, інтелігентним. Пізніше ще й став вмілим майстром-чоботярем. Можливо б, повернувся додому, але під час служби в царській армії показав хорошу виправку, відданість царю-батюшці і коли дослужився до офіцерського чину поручика, залишився в армії. Там його застала революція 1917-го. Десь у цей час він написав листа із Тамбова до сестри Марії, в якому писав, що збирається приїхати у рідне село, що дуже хоче побачити рідних, але пізніше звісток від нього не приходило. Тепер, через стільки літ, родичі збираються все-таки розшукати сім’ю рідного бравого солдата, звернувшись у телепрограму «Жди меня».
…Поговоривши, здається, про все на світі, прощаюсь із столітньою бабусею в хаті. Та вона не збирається сидіти на стільці, проводжає мене аж до воріт. Відтак, бачу, бере сапу і направляється на город. Що ж, мабуть, вона таки й насправді вірить у вислів, що, коли хочеш довго прожити, побільше рухайся і не цурайся праці.
На знімку: столітня бабуся із своєю донькою Надією.
Олександр Чорний,
журналіст.
с. Вашківці
Сокирянського району.
|
