Від голоду для людини і всього сущого на цій грішній землі в усі часи найжахливішим був (і не доведи, Боже, колись його повторення) тільки голод. Коли ця людина, помираючи в страшних муках, задля крихтини-шматини чогось їстівного, що взагалі їжею зветься, здатна на все, в тому числі, як зголосить далі один із очевидців великої трагедії того незабутнього 1947-го року в історії Бессарабії, до… канібалізму.

По селах, хуторах, які огорнула мара, не люди ходили, а тіні снували. Туди, сюди – не знаючи куди. Хтось у глухе надвечір’я заледве добредав до поріжка рідної хатчини, хтось знесилений падав назавжди посеред вулички, аби вже ніколи не встати, а хтось узагалі кудись зникав. І ніхто ніким не цікавився, ніхто нікому не був потрібен. Навіть дитя матері, чи та матінка рідненька своїм діткам, які від голоду на очах спухали і тут же мерли. Як-от у селі Ржавинці Заставнівського району, де з більш як тисячі мерців половину становили діти, багато з яких ще й ходити не вміли.

А біда того 47-го року, як чорна хмара, усе густіше огортала жертовні села й хутори Бессарабії, заганяючи в могили все більше і більше згорьованого люду. Коли вже не стало жодної зернини, лободини-бадилини в ярах та левадах і десь на околицях востаннє гавкнув забитий на їжу вірний пес, що не встиг покинути обори свого господаря, найбільш живучі та сильніші збиралися в гурти і кудись йшли. Ніхто не думав повертатися. Ішли туди, куди йшли, й не повертались, падаючи на дорозі смерті, сотні і тисячі таких самих, як і вони. Шлях торували на Станіславщину, почасти на підгір’я та в Буковинські Карпати. Чули, що там легше. В обмін на щось їстівне несли налавники, ліжники, усе найцінніше з речей, щоби взамін дали кусень кулеші, ложечку гуслянки. В смертельній біді горяни і галичани, котрі й самі потерпали од недоїдання (спека також частково випалила їхні регіони), не втрачаючи людської гідності, ділилися з прибульцями чим могли. На хуторі Галицівка Путильського району сім’я Кобилиць (з роду славетного опришка) тиждень утримувала якусь бессарабську сім’ю із 8 душ, не питаючи, хто вони й звідки прийшли.

Люди селами втікали із виснажених страшним голодом домівок, де по них в куточку хатчини сумувала хіба що вціліла іконка Божої матері. Та дістатися до спасенного «раю» на тій Станіславщині чи десь у Буковинсько-Покутських Карпатах судилося далебі не всім. Десятками бессарабці гинули під час посадки на поїзди в Новоселиці, Чернівцях, інших залізничних станціях. Діяли добре організовані загони мародерів, які під час посадок знімали своїх жертв залізними гаками. І в тисячній тисняві ніхто нікого не помічав, ніхто нікого не захищав. Таким був час того голодного 47-го, коли від недоїдання голодною смертю впали тисячі, а може, й сотні тисяч бессарабців. Свідчать самі очевидці. Послухаймо, вдумаймося, поміркуймо сердечно, як подібне взагалі могло статися, особливо ж враховуючи, що своїх жертв косила не тільки спекотна погода.

Михайло Роскрут, житель с.Рухотин Хотинського району:

– Прийшов якраз із війни, брав Берлін з братом. У випаленому спекою селі не було ще й кому робити, бо практично все чоловіче населення вигибло на фронті. А що могли  одні виморені голодом жінки? Вцілілих дуже виручав Дністер, де ловили раків та варили жаб. Хто довго не їв, від їди тут же вмирав, лакомо вхопивши те, що їжею називалося. Але до Дністра треба було ще дійти. Ще добре пам’ятаю: тоді взагалі не народжувалося дітей.

Михайло Ілій, житель с.Горбова Герцаївського райо­ну:

– Голод у моєму селі відчула кожна родина. Пам’ятаю це, бо мені того 47-го йшов 12-ий рік. У Горбовій був відділок радгоспу. Всі працювали. Бригадир заставляв на роботу й ме­не. Я боронував поле. Чи був врожай? Трохи було. Але в голодоморі людей винна була тодішня влада. Залишки врожаю з 1946 року, які люди припасали на насіння і про запас, «активісти» з числа уповноваженого району, представника партії начисто вимітали від хати до хати. Все, до зернини. Люди ховали, боронилися як могли. В кого знаходили спрятане, того судили. Мурару Мігая за свій захований хліб засудили на 3 роки. Так, голод був. Але то був голод штучний, а не від недороду поля. Голод був таким жахливим, що люди у відчаї навіть нападали одні на одних. Пам’ятаю, за 15 кілограмів збіжжя задушили бабку. Всього тоді набачився. Ще пам’ятаю, що від виснаження голодом вмерли мої однокласники, такі, як, я 12-річні хлопчаки. Двоє братиків Михаїл і Дмитрій Жєтю, поївши в школі якоїсь баланди, дійшли додому, впали в траву на оборі й померли. Було дуже страшно, бо смерть зазирала щомиті в кожну родину.

Костянтин Вієру, житель с.Горбова Герцаївського райо­ну:

– Чому зараз так багато говорять тільки про голодомор на Лівобережжі України, газети пишуть, телебачення показує? А в нас тут, що не те саме було? Було. І 1946-й, і 1947-й роки  для нас справжня трагедія, яка, по своїй су­ті, була не меншою, ніж на Лівобережжі. Був геноцид, адже, силоміць заганяючи людей у колективізацію, забирали в нас усе, що тільки можна було забрати. Для «законності» на руки давали якусь квитанцію, що люди щось здавали в радгосп. Але через 2-3 дні «трійка» знову приходила додому, щоб забирати. Нишпорили по всіх закутках, чи все до зернини здали. Ніхто не звертав уваги, що є діти, що їм треба їсти. Підмітали всю провізію, бідність була вражаюча, багато людей зійшли з глузду. Були випадки, коли в безтямності вони запікали своїх дітей у печі. Це був голод 1947-го і, дай, Боже, аби він навічно щез із пам’яті людської. І я від імені всіх потерпільців дякую вашій газеті, що ви в числі, на жаль, небагатьох чесно піднімаєте питання голоду в бессарабській частині нашого краю. Давно пора.

Василь Іванович, житель с.Несвоя Новоселицького району:

– Того 47-го мені виповнилося 23 роки і все, що відбувалося тоді, було наче вчора. Так, засуха панувала страшна, такої в селі ніхто не пам’ятав. Поле не вродило, а податки у вигляді натурпродукції треба було здавати. Не здавали, бо й для себе – ні зернини. Але все одно уповноважені ходили і ходили, нишпорили по клунях, подах, забирали буквально все, незважаючи на сльози, благання, прокляття. Пригадую таке. Я працював тоді в школі. Прийду на уроки, дивлюся на дітей, а вони дивляться на мене. Вони хочуть їсти, і я хочу їсти. Нам, учителям, давали пайку хліба. Я ту пайку ділив поміж своїх дітей. Померло їх тоді дуже багато. Двоє братиків пішли в сусідні Сталінешти хліба роздобути. Один помер по дорозі, а другий – вже повертаючись додому, так і не дійшовши до хатоньки своєї.

Микола Григорець, житель с.Верхні Станівці Кіцманського району, ветеран 3-го Українського фронту:

– Добре пам’ятаю страх голоду за такими вражаючими моментами. Пі­сля фронту я ще дослужував в армії і демобілізував­ся 27 травня 1947 року. Коли прибув на залізничну ста­нцію Чер­нівці, ступити було нікуди. Поїзд на Вижницю атакували з бесагами, торбами тисячі й тисячі бессарабців. Одні їхали туди, інші вертали з брагою додому. Сморід стояв на станції такий, що він звалював з ніг, люди їли ту брагу, щоби тут же померти. Це я бачив і, допоки жити буду, не забуду.

Григорій Мельницький, житель с.Ставчани Хотинського району:

– У сім’ї нас було тоді десятеро душ, це дуже велика сім’я. Але водночас і велика біда, бо в хаті не залишилося нічого для спожитку. Я пух­нув з голоду. Щоби вижити, ходив на сіль­сь­кий базарчик. Коли ба­за­рові розходилися, ми, хлопчики, з одного й другого кінця відганяли горобців і ворон та наввипередки назбирували загублені зерна. Якщо виходило по жменьці, то була велика удача. Дома ті зерна перетирали на жорнах, і отак виживали. Я рвався за татом до Станіслава. Ішли пішки через Берестя до Новоселиці. І зараз бачу, як люди брали поїзд. Ставав він чи не ставав – не пам’ятаю. Люди брали його приступом, так багато їх було. І тут я вперше побачив мародерів, виродків, які гаками стягали з поїзда людей з торбами та забирали в них всі речі, придатні на обмін, на харчі. Нас з татом порятував дах вогона, на який, вже й не пам’ятаю як, нас туди закинули. Що я бачив на Станіславщині? Всякого, бо повсякому було. Спочатку галичани доброзичливо ставилися до прибульців, а потім стали й ненавидіти, бо в хаосі траплялися випадки крадіжок, було всього. Я старцював. Мене, малу дитину, жаліли, давали картоплину або якусь картопляну мішанину. Ді­лився з татом і лягали спати.

Дмитро Лінецький, житель с.Турятка Глибоцького району, колишній голова сільської ради:

– Я був репресований. Із заслання в Турятку повернувся якраз у 1947 році. Був травень- місяць. Стогнала, ридала голодна Турятка. А тут хлібоздачу виконуй. Дуже «старалися» так звані десятники й доносчики із числа своїх. Навіть свіжоскошені ділянки городу перекопували, аби ми десь не припрятали хліб. Що турятців спасло від масової смерті? Те, що з 1945 року в нас був уже колгосп і кожній сім’ї, яка вступила до нього, у вигляді допомоги давали по 20 кілограмів ячменю, за який пізніше все одно вирахували по трудоднях. А ще Турятку рятував ліс, який того, 1947-го, дав нечуваний на пам’яті людей врожай грибів. Перед роботою в колгоспі люди зранку назбирували грибів, щавелю, кропиви, всякої зелені. І їли те вариво, хоча багато хто отруїлися грибами.

Галина Добоній, жителька с.Дністрівка Кельменецького району, колишня медик-педагог:

– Я пам’ятаю той страшний рік насамперед за такою ознакою. Від спеки порохи на сільських вуличках стояли по кісточки. І ще ось чим. Коли я в ролі учениці фельдшерсько-акушерської школи проходила практику в анатомці, то там з області навезли цілі гори трупів. Роздуті, спухлі, що свідчило про один діагноз: голод! Не було інших смертей, була одна голодна смерть. А діти? Це були одні тіні: шкіра, кістки й великі, як бочки, животи. На канікули додому поїхала. Сусіда лежить, черешні поряд розстелені сохнуть. У жінки шкіра тріскає і цирозна рідина тече, а кругом мухи, мухи облипають. Кажу: «Соня, проженіть їх». «Я не можу», – тільки й мовила, бо вже не мала сили. Тоді, крім голоду, людей косили також тифи: черевний та сипний. В Дністрівці населення вимирало цілими сім’ями. Нашу сім’ю більш-менш виручили жорна, де ті, хто в нас молов, залишали стаканчик або півложечки мукички. Як медик, скажу: найбільш постраждали тоді діти. Наслідок голоду вплинув на все їхнє життя. Вони з виду ніби здорові, мускулисті, але все одно якісь не ті. У них то печінка, то підшлункова, ну весь букет недуг. Це в тих, хто спухав з голоду. Що я скажу про голод з погляду сьогоднішнього дня? Старші пам’ятають трагедію, а молодь факту не розуміє. Бо мало поінформованості. Треба говорити правду, обов’язково відзняти фільм про ті гори трупів, незакопані цвинтарі мерців. Уявити по­дібне важко, це треба побачити. Й ніколи не забувати.

Марія Марчак, жителька с. Сара Жадова Сторожинецьконо району, вчителька початкових класів:

– Я тоді була малим дівчам. Особливо запам’яталося насамперед те, що весь час хотілося їсти, їсти, їсти. На­варить мама бурячанки, лобо­ди, гри­бів, ще чогось, а ми їмо, й ще просимо. А мама каже: «Більше не дам, більше не просіть». Хоч малі були тоді, але робили з мамою нарівні й від роботи радість мали. Було багато ворогів: сільрада, десятники, всілякі уповноважені. Свою корову тримали й ховали в лісі, бо могли забрати в колгосп. Коли сказали про це мамі, вона почала плакати, а ми їй допомагали. Але мама й бабуся були хитрі. Зерно в бочці заховали посеред поля в кукурудзянці, куди ніхто не додумувався заглянути. Та заглянули якось на під. Бабуся каже: «Там пусто там нічого нема». Знайшли насінники кукурудзи. «Ти чому, збрехала!» – накинувся на мамцю уповноважений у лискучих чоботах, галіфе, з пістолетом при боці. Ми тут же знесли насінники, стеребили їх, здали зерно, а собі залишили одні качани. Що нас ще виручало? Врожай грибів з лісу та багата на рибу Міхідра, де було повно мінюхів (мабуть, це соми), яких ловили у верші. Мама потрошила рибу, готувала печінку й робила риб’ячий жир, який по ложці примусом давала пити.

Приходили люди з Бессарабії. Пригадую дідка з внучам. «Подайте, бо вмираю». Упав, не зміг переступити навіть низенького поріжка. А дитя кричить: «Діду, не вмирай, на кого я лишуся?» Він зняв піджак, подав його і каже: «Беріть, лиш нагодуйте мене». Не взяли, бо в нас не було мужчин. Але налили прибульцю чорбочки, якою він поділився з дитям. Від’їдалися у нас три дні, а потім подалися світ за очі, аби десь при дорозі він навіки їх їм закрив.

… Гіркі, як полин-трава, спо­віді гострим лезом торкнулися пам’яті серця. Правда про голодомор 47-го, як би її не притрушували удаваною малозначимістю та непотрібністю на фоні загальнодержавної трагедії все одно залишається правдою. Незалежно від того, в якому регіоні від голоду загинуло люду більше: на Лівобережжі чи в Бессарабії. Наші поважні гості, в тому числі сільські голови Борис Садовий, Павло Лунга, В’ячеслав Цекало, Іван Дуткович, секретар сільради Галина Ткачук, зійшлися в думці, що Бессарабська трагедія неодмінно мусить бути озвучена в українському парламенті як така, що віддзеркалює незгладиму сторінку історії частини сус­пільства держави Україна. Поминальний дзвін пам’яті по тисячах і тисячах безневинних жертв голоду 47-го має стати нашою загальною і спільною скорботою. І – незабутньою пам’яттю про тих, хто теж творив добро на українській землі.

Розмовляв Іван АГАТІЙ.

Фото Дмитра ЧОРНОКОЗИ.

Колаж Олександра ТКАЧУКА.

P.S. За сприяння в організації зустрічі очевидців голодомору 47-го року редакція газети висловлює щиру вдяч­ність керівникам Заставнівського, Кельменецького, Герцаївського, Глибоцького, Хотинського, Сто­рожинецького та Кіц­манського районів.